Він був не лише третім президентом району Бронкс, але й пристрасним шанувальником та активним учасником розвитку лакросу в США. А ще Сайрус Міллер відзначився у сфері юриспруденції, права та історії. Докладніше про цього різностороннього громадського, політичного діяча та спортсмена — далі на bronx-yes.com.
Син юриста
Народжений 2 листопада 1866 року на фермі свого діда в мальовничому Клавераку, що в окрузі Колумбія, штат Нью-Йорк, юний Сайрус Міллер провів перші роки свого життя серед сільських пейзажів. У десять років його родина переїхала до міста, де майбутній юрист та політик почав свій шлях до видатної кар’єри.
Його батько, Джейкоб Міллер, знаний адвокат та випускник коледжу Вільямс, був для нього першим прикладом професійної гідності та відданості справі. Не дивно, що син пішов його слідами — вступив до Нью-Йоркського університету, де не лише здобув освіту, а й проявив себе як лідер: став президентом свого класу та капітаном команди з лакросу.
У 1888 році Сайрус здобув ступінь бакалавра мистецтв. Втім, справжнім покликанням для нього стала юриспруденція. Закінчивши юридичну школу Колумбійського університету з відзнакою, він продовжив справу батька, вступивши до адвокатської колегії та розпочавши юридичну практику в родинному офісі.
Однак його діяльність не обмежувалась лише адвокатською конторою. Під час Першої світової війни Міллер активно долучився до роботи на благо країни. Він був призначений адміністратором з палива та продовольства у Бронксі, допомагаючи забезпечити стабільність у важкі часи. І навіть під час Другої світової війни, вже в поважному віці, він не стояв осторонь — служив членом Ради вибіркової служби, що відповідала за мобілізаційні процеси.
Спортсмен
Сайрус Міллер не просто грав у лакрос — він жив ним. Від юнацьких змагань до міжнародних турнірів, Міллер лишив по собі слід не лише як спортсмен, а і як принциповий борець за ідеали справжнього спорту.
У 1892 році Атлетичний клуб Стейтен-Айленда, за який грав Міллер, взяв участь у турнірі Аматорського спортивного союзу (AAU). Проте ця участь мала присмак протесту. Три інші клуби — Лоріллард, Мангеттен та Нью-Йорк — звинувачувалися в тому, що привозили з Канади сильних гравців, забезпечуючи їм всі умови для гри, фактично порушуючи аматорські принципи.
Міллер не стримував емоцій та публічно засудив дії суперників:
«Коли клуб навмисно імпортує шістьох чи вісім найкращих гравців Канади, годує їх як бійцівських півнів, а потім грає проти бізнесменів, які тренуються лише кілька годин на тиждень — це вже не спорт, це фарс».
Він наголошував на тому, що поразка від справжньої канадської команди — не ганьба, але перемога, куплена імпортованими гравцями, не заслуговує на повагу.
З 1895 по 1912 рік Міллер виступав за Crescent Athletic Club з Брукліну. У 1897 році він супроводжував команду у турне до Англії. Всі гравці оплачували поїздку самостійно, демонструючи вірність аматорським цінностям. В англійському турі Crescent провів 14 матчів із результатом 7 перемог, 5 нічиїх та 2 поразки.
Міллер кілька років був головним тренером університетської команди Columbia. У 1900 році The New York Times повідомила, що він нібито отримував 150 доларів за тренерську роботу. Обурений, Міллер особисто звернувся до редакції:
«Я досить наполегливо відстоював принципи чистого аматорського спорту. Я волію не залишатися під клеймом отримання грошей за легку атлетику».
Насправді він просто порадив найняти професійного тренера, коли не міг більше самостійно тренувати команду. Запит на фінансування відхилили, й непорозуміння стало приводом для публічного захисту своїх принципів.
Міллер був не лише гравцем та тренером, а й реформатором. У 1900-1902 роках він очолював Міжвишівську лігу лакросу, а у 1905 році запропонував створення єдиної організації — Міжвишківської асоціації лакросу США (USILA), що й було реалізовано. Він увійшов до її Виконавчого комітету та став одним із тих, хто визначав нові стандарти для американського лакросу.
У своїй промові про майбутнє гри Міллер сказав:
«Коли США та Канада об’єднаються, лакрос цілком може стати національною грою Союзу. Тепер визнано: не окремі зірки, а командна гра вирішує все».
Останню гру Міллер провів у 1910 році. Причина — не втрата форми, а нова відповідальна посада. Він почав відвідувати засідання Ради з оцінки результатів та вважав недоречним з’являтися там з синцями після матчу.
«Це було б не дуже клубно», — жартував він.
Проте лакрос ніколи не зникав з його життя, Міллер залишився активним у спортивних колах, входив до виконавчої ради USILA та до кінця днів підтримував зв’язок із NYU.
Президент Бронкса
У 1910 році Сайрус Міллер несподівано для себе був висунутий кандидатом на посаду президента району Бронкс від об’єднаної антикорупційної платформи Fusion, що виступала проти недоліків міського управління. Вже пізніше, з властивою йому прямотою, він згадував:
«Я кричав, як Сем Гілл, й намагався вибратися з цього, але не зміг. Я витратив чотири роки на прибирання цього безладу».
Одним з головних проєктів Сайруса Міллера стала ідея створення термінальних ринків у Нью-Йорку — інфраструктури, яка б полегшувала доставлення сільськогосподарських товарів у місто. У 1912 році саме він запропонував заснування першого термінального ринку в Бронксі, який став прототипом для подальших ініціатив у місті.
На посаді районного президента Міллер також був членом Комісії зі швидкого транзиту Ради з оцінки — органу, що відповідав за розвиток міської транспортної системи. Він наполегливо працював над удосконаленням дорожньої інфраструктури району, сприяв вирівнюванню вулиць та відкрив доступ до нових територій на сході Бронкса, прокладаючи широкі, прямі магістралі.
Один із найяскравіших прикладів рішучості Міллера — модернізація Fordham Road. Саме завдяки його наполяганню ця важлива артерія Бронкса набула теперішнього вигляду.
Коли термін повноважень Сайруса Міллера завершився, мешканці Бронкса вручили йому символічну срібну відзнаку — на знак вдячності за те, що він забезпечив район новими транспортними маршрутами та інфраструктурними рішеннями.
Юрист, управлінець та історик
Після завершення своєї політичної кар’єри Сайрус Міллер вирішив повернутися до улюбленої юридичної справи, попри численні пропозиції обійняти інші високі посади в державному управлінні. Але його вплив далеко не обмежувався лише залами судів.
Міллер був ініціатором та першим президентом Нью-Йоркської біржі цінних паперів нерухомості, а також очолював Бронкську лікарню. Не менш важливою була його діяльність у банківській сфері — він був президентом Національного банку Фордгема, який у 1929 році об’єднався з Bronx County Trust Company. Згодом він став багаторічним директором цієї фінансової установи.
Його громадська активність охоплювала й інші напрями. Міллер був членом Ради з нерухомості, де опікувався проєктами з розширення метро Нью-Йорка, а також працював у Державній раді штату та Раді з контролю за харчовими продуктами США. Його обрали до опікунської ради Нью-Йоркського університету, де він активно підтримував освітні ініціативи.
У 1944 році Міллера призначили першим офіційним істориком району Бронкс — посаду, яку він з честю обіймав до 1953 року. Його внесок у збереження культурної спадщини був особливо помітним. Саме Міллер організував перенесення та реставрацію останнього помешкання поета Едгара Аллана По до Poe Park, де будівлю було збережено як музей.
Його любов до історії поєднувалася з пристрастю до книжок. Міллер був найстарішим (за віком та членством) учасником клубу Grolier — елітного зібрання колекціонерів рідкісних видань.
У 1950-х роках Міллер був також найстаршим активним випускником NYU, а у 1951 році отримав Фіолетове Дербі за найвищу відвідуваність серед випускників. Тоді він був одним із чотирьох ще живих представників свого випуску — і єдиним присутнім. Його дружина, Емма Міллер, померла раніше. У Сайруса залишилися двоє дітей — дочка, Джордж Армстронг із Коннектикуту, та син, Джейкоб Міллер з Манчестера.
Сайрус Міллер помер 21 січня 1956 року й був похований на кладовищі Вудлон у Бронксі. Він міг стати просто ще одним адвокатом із заможної родини. Але замість тихого життя за письмовим столом, він занурився у вир міських проблем та залишив по собі спадщину, яку досі видно на мапі Нью-Йорка. Його прагнення до порядку, справедливості та практичних рішень зробили його не просто тимчасовим адміністратором, а справжнім архітектором модерного Бронкса.