За часи Американської революції відбулося чимало різних битв та зіткнень між сторонами конфлікту. Але є серед них ті, які, на перший погляд, не здаються визначними, та насправді свого часу відіграли важливу роль у стратегії ведення війни й значно вплинули на подальший розвиток подій. Про одну з таких битв розповімо у цій статті на bronx-yes.
Передумови події
Битва при Пеллс-пойнті була частиною кампанії в Нью-Йорку, що тривала з серпня по грудень 1776 року, й стала однією з найзначніших у війні за американську незалежність. Хоча, якщо її розглядати у розрізі воєнної історії, там не було пекельних довготривалих боїв та великих тактичних маневрувань. Але наслідки рішень, які приймали очільники обох армій, стали основою для майбутнього розгортання конфлікту.
Тож повернемось у 1776 рік. Британці та їхні гессенські союзники завдали поразки військам Вашингтона під час битв у Брукліні та Мангеттені. Врятувати американців від повного знищення вдалося завдяки вмілій організації відступів Вашингтона та небажанню генерала Хоу активно переслідувати патріотів.
Наприкінці вересня війська Вашингтона опинилися в оточенні на Гарлем-Гайтс. Британська армія зайняла позиції попереду, Королівський флот патрулював річку Гудзон. У середині жовтня генерал Хоу почав фланговий маневр, який переніс бойові дії до графства Вестчестер.
Залишивши частину своїх сил на Мангеттені, він переправив близько 4000 солдатів вгору по Іст-Рівер до Лонг-Айленд-Саунд для висадки в Трогс-Нек, що тепер є частиною Бронкса. Хоу прагнув перекрити американську лінію постачання до Коннектикуту та сподівався змусити Вашингтона вступити в загальний бій або розбити американські сили з правого флангу під час фронтального наступу.
Безумовно, британці були на той час у виграшній позиції. Але, як то кажуть: «Не можна недооцінювати суперника». Можливо, зіграло роль і те, що Хоу був з одного боку лояльним, а з іншого — пихатим генералом. Він не бажав суцільного знищення противника, адже у такому разі хто буде захоплюватися його успіхами та заздрити його вдачі? Хай там як, але тоді при Пеллс-пойнті Хоу прорахувався та не використав шанс розбити вщент армію Вашингтона, хоча мав для цього все необхідне.
Сторони займають стратегічні позиції
Зрозумівши, що ворог висаджується в його тилу, генерал Вашингтон розмістив свої війська в стратегічно важливих місцях. Він дуже сподівався, що кам’яні огорожі та болотиста місцевість забезпечують гідну оборону. Але все одно був обережним та, побоюючись можливих пасток, готував шляхи відступу з північного Мангеттена до Вестчестера.
12 жовтня британська армія висадилася на болотистому півострові Трогс-Нек. Просуваючись на захід до Королівського мосту, війська генерала Хоу натрапили на невелику групу американських солдатів, які стримували їх біля мосту у Вестчестер-сквер. Там було всього близько 25 солдатів, але ця зустріч стала для британців неочікуваною та трохи збила з пантелику. Тим часом патріоти перекинули ще додаткові сили на позиції. Сьогодні на місці цього зіткнення вздовж парку річки Хатчінсон розташована середня школа Герберта Х. Лемана. Рано вранці 18 жовтня Хоу розпочав нову десантну операцію, перекинувши свої війська з Трогс-Нек до Пелл-Пойнт, приблизно за три милі на північ, біля гирла річки Хатчінсон. Інша колона рухалася по суші від Вестчестер-сквер й була переправлена через Істчестер-Бей. Висадкою командували два досвідчених британських офіцери — Генрі Клінтон та Чарльз Корнуолліс. Атакувальні сили, що налічували близько 4000 осіб, складалися з піхоти, гренадерів та легких драгунських рот з кількох британських полків. Висадка у сучасному парку Pelham Bay майже не зустріла опору.
Як та коли майже через 100 років на цій території був створений найбільший парк у Нью-Йорку читайте у статті.
Генерал Корнуолліс повів свої війська вправо у фланговому маневрі, тоді як британці з легкою піхотою та гренадерами рушили вгору по Шор-роуд й звернули на Спліт-Рок-роуд. З боку американців протистояли британським військам чотири полки загальною кількістю близько 750 солдатів під командуванням полковника Гловера.
Американські патріоти прибули на свої позиції на західному березі річки Хатчінсон, уздовж сучасного бульвару Сендфорд ще 14 жовтня. Вони зайняли церкву Святого Павла, плануючи використовувати її як госпіталь.
Основні бойові дії
Рано вранці 18 жовтня генерал Гловер, оглядаючи з підзорної труби територію з пагорба, помітив, що британські війська рухаються до Істчестерської затоки. Він направив офіцера, щоб доповісти Чарльзу Лі, другому командиру Вашингтона, й отримати накази. Однак Лі не дав жодних вказівок, тому Гловер вирішив самостійно розпочинати атаку. Він випустив свою бригаду, що складалася з кількох континентальних полків, залишивши 150 солдатів у резерві. Патріоти не пройшли й половини дистанції, коли зіткнувся з приблизно 30 британськими стрільцями. Гловер наказав капітану з 40 солдатами виступити вперед для затримки противника. Тим часом він швидко переформовував ті підрозділи, що залишилися. Також Гловер підготував засідку, розмістивши основні сили за кам’яними стінами вздовж дороги, що вела до плацдарму.
Він наказав кожному полку утримувати свої позиції якомога довше, а потім відступати на резервні локації. Британці теж стягували допоміжні сили. Коли основні війська зустрілися, обидві сторони зазнали втрат. Проте у британців їх було більше, адже ключову роль зіграли солдати у засідці, які з-за камʼяної стіни справно відстрілювали ворогів.
Британці відступили на пів години, перш ніж знову атакувати вже всіма своїми силами та з гарматами. Вони почали бомбардувати американські позиції, але гарматний вогонь був неефективним. Коли британці наблизилися на 50 ярдів, американці відкрили вогонь, що зупинило їхній наступ. Після тривалої перестрілки британці мали певні переваги. Гловер наказував час від часу відступати до наступної кам’яної стіни.
Переможний відступ американців
Відступаючи назад, генерал Гловер був спокійним та виваженим. У нього в голові був певний план, не було ніякої паніки. Адже ще на початку зіткнення він не просто розмістив свої полки за кам’яними стінами, що примикали до Спліт-Рок-роуд. Він зробив це тактично у шаховому порядку. Це забезпечило відмінне прикриття, дозволяючи американцям завдавати численних мушкетних залпів з близької відстані по здивованих британських солдатах, які не могли зрозуміти звідки стріляють. Після кожного залпу патріоти відступали, щоб приєднатися до прихованих військ на наступній позиції, де ситуація повторювалася.
Найзапекліші бої точилися навколо Спліт-Скелі, неподалік від сучасного перехрестя автомагістралі Нової Англії та парку річки Хатчінсон.
Однак, оскільки до бою приєднувалися все більше британських й гессенських військ, було зрозуміло, що довго так тривати не буде. Близько полудня генерал Корнуолліс завершив фланговий маневр, загрожуючи американському лівому флангу. Відчуваючи небезпеку, Гловер наказав своїм військам відійти через річку Хатчінсон, а пізніше того ж дня переформуватися на північ уздовж дороги до Вайт-Плейнс, досягнувши Тукахо до ночі. Британці не намагалися переслідувати їх. Після битви вони зайняли церкву Св. Павла, використовуючи її як польовий госпіталь, так само як й американці раніше.
Наступного дня Гловер та його війська відступили до Йонкерса. Американські втрати склали 8 убитих й 13 поранених, тоді як втрати британців й гессенців залишилися невідомими. Офіційна депеша генерала Хоу вказувала на 3 убитих та 20 поранених серед британців, але вона не враховувала втрати гессенців. Оскільки гессенці становили більшість десанту, ймовірно, що їхні втрати були значними. Протягом наступних кількох днів американці на основі інформації від дезертирів підрахували, що британці могли втратити від 800 до 1000 осіб. Хай там як, але загальні втрати британців й гессенців точно були більшими за американські.
Таким чином, основна армія під командуванням Вашингтона змогла безпечно евакуюватися з Гарлема до Вайт-Плейнс. Патріоти виконали важливу роль у цій кампанії завдяки добре організованій обороні та відступу попри те, що їм загрожувала перевага ворога. Війська Гловера завдали противнику значних втрат й надали основній частині армії під командуванням генерала Вашингтона час та простір для завершення маневрування до Вайт-Плейнс.
Про ще одного видатного військового стратега читайте у статті.