Служба Джеймса Френсіса Коллінза тривала 37 років. Його військова кар’єра охоплювала періоди глибоких трансформацій в армії США, й він залишався частиною цієї еволюції як лідер та стратег. Після завершення активної служби його досвід ще довго цінувався в громадських організаціях, зокрема в Американському Червоному Хресті, який він очолив уже після виходу у відставку. Детальніше про життя та діяльність цього видатного військового та громадського діяча — далі на bronx-yes.com
Початок карʼєри
Джеймс Френсіс Коллінз народився 2 вересня 1905 року у районі Ван-Нест у Бронксі у родині ірландських іммігрантів. З юності він вирізнявся наполегливістю та самодисципліною, що й привело його до одного з найпрестижніших навчальних закладів країни — Військової академії США у Вест-Пойнті.
У 1927 році Коллінз успішно закінчив академію, отримавши звання другого лейтенанта польової артилерії. Його служба почалася у мирний період між двома світовими війнами, коли армія США була у процесі реорганізації. У 1930-х роках він проходив службу у Гавайській дивізії — важливому стратегічному підрозділі, відповідальному за оборону американських територій у Тихому океані.
З наближенням Другої світової війни Коллінз продовжив військову освіту, навчаючись у Національному військовому коледжі, де готували майбутніх генералів до керівних ролей у масштабних конфліктах. Його досвід, набуті знання та дисципліна стали основою для успішного командування під час війни.
Військовий та управлінський досвід
У роки Другої світової війни Коллінз брав участь винятково в Тихоокеанському театрі бойових дій, де американські війська протистояли Японській імперії в надзвичайно складних умовах джунглів, островів та амфібійних операцій. Його командні здібності та вміння організовувати постачання й операції мали велике значення для просування союзників у цьому регіоні. Працюючи в рамках I корпусу — об’єднання, відновленого спеціально для цієї війни, — Коллінз спочатку був виконавчим офіцером артилерії, а згодом заступником начальника штабу. У 1945 році він був підвищений до звання бригадного генерала та призначений начальником штабу I корпусу. Під його керівництвом війська США та Австралії успішно відтіснили японську армію з Нової Гвінеї, а пізніше звільнили Філіппіни під час вирішальної битви за Лусон.
Після завершення бойових дій, у 1945–1946 роках, Коллінз командував артилерією I корпусу на території Філіппін та Японії, допомагаючи забезпечити стабільність у регіоні під час переходу до мирного життя.
У 1946 році його перевели до Вашингтона, де готували старших офіцерів до стратегічного управління армією в мирний час та в умовах Холодної війни.
У 1950 році Коллінз приєднався до викладацького складу Військового коледжу армії США, де передавав свої знання та досвід молодшим офіцерам. Його аналітичні здібності й стратегічне мислення невдовзі привели до призначень у найвищих структурах оборонного відомства.
У першій половині 1950-х років Коллінз обіймав низку командних посад: із 1954 по 1956 рік — командувач армії США на Алясці, після чого у 1956–1957 роках — командир 2-ї піхотної дивізії, а також короткочасно — командувач 71-ї дивізії. Ці призначення свідчили про довіру до його командних навичок.
З 1958 по 1961 рік генерал Коллінз працював у Пентагоні на посаді заступника начальника штабу армії США з питань особового складу. До його обов’язків входило стратегічне планування кадрової політики та управління персоналом у масштабах усієї армії. У рамках цієї роботи він також був виконавчим та спеціальним помічником міністра оборони з питань людських ресурсів — однією з ключових посад, пов’язаних із формуванням військового потенціалу США в період Холодної війни.
Кульмінацією військової кар’єри Коллінза стало призначення 1 квітня 1961 року на посаду головнокомандувача Армії США у Тихоокеанському регіоні. Того ж дня він отримав найвище військове звання — генерала. Ця посада вимагала від нього керування стратегічно важливими силами в одному з найнапруженіших регіонів світу, особливо в контексті ескалації війни у В’єтнамі.
Після майже чотирьох десятиліть військової служби, у березні 1964 року генерал Джеймс Коллінз вийшов у відставку, завершивши кар’єру, яка охопила дві епохи — від міжвоєнного періоду до ранньої фази глобального протистояння між наддержавами.
На посаді президента Червоного Хреста
Після завершення блискучої військової кар’єри генерал Джеймс Френсіс Коллінз не пішов на спочинок, а перейшов на службу громадськості. У березні 1964 року він подав у відставку з посади головнокомандувача Армії США в Тихоокеанському регіоні, а вже через місяць, 1 квітня 1964 року, він розпочав новий етап свого життя, ставши президентом Американського Червоного Хреста.
Його кандидатуру на цю посаду висунув голова ради директорів Червоного Хреста, Роланд Гарріман — відомий інвестиційний банкір та брат заступника державного секретаря Аверелла Гаррімана. Обрання відбулося на закритому засіданні ради директорів й було офіційно оголошене після узгодження з військовими структурами, відповідно до протоколу. На той момент генералу Коллінзу було 58 років.
На чолі Червоного Хреста Коллінз замінив генерала Альфреда Грюнтера, який, за внутрішнім регламентом організації, мав піти у відставку після досягнення 65-річного віку. Коллінз став третім військовим, який очолив цю гуманітарну організацію. Серед його попередників був й легендарний генерал армії Джордж Маршалл, який керував Червоним Хрестом у 1949–1950 роках.
Очолюючи Червоний Хрест упродовж шести років — у період загострення війни у В’єтнамі, — генерал Коллінз значно розширив діяльність організації, особливо у сфері допомоги військовослужбовцям. Під його керівництвом було налагоджено масштабне надання послуг для американських солдатів на передовій, а також для військових шпиталів по всьому світу. Він також ініціював модернізацію програми збору та постачання крові, зробивши її доступнішою як для цивільного населення, так й для армії.
30 вересня 1970 року Джеймс Коллінз залишив посаду президента Американського Червоного Хреста. Його каденція залишила помітний слід в історії цієї організації завдяки його прагматичному підходу, стратегічному мисленню та розумінню потреб армії в умовах збройного конфлікту.
Підбиваючи підсумки
За довгу та видатну службу Сполученим Штатам генерал Джеймс Френсіс Коллінз отримав велику кількість військових та державних нагород. Серед них:
- медаль «За видатну службу в армії» з бронзовим дубовим листям — одна з найвищих армійських відзнак за виняткове керівництво;
- орден Легіону Заслуг — за виняткову службу високого рівня відповідальності;
- медаль «Бронзова зірка» — за хоробрість або заслуги в бойових діях;
- Повітряна медаль — за досягнення в авіаційних операціях;
- медаль «За службу в обороні США» з бронзовою зіркою;
- медаль «Американська кампанія» — за службу під час Другої світової війни на території Західної півкулі;
- медаль «Азійсько-Тихоокеанська кампанія» з трьома бронзовими зірками, які вказують на участь у трьох великих операціях;
- медаль «Перемога у Другій світовій війні»;
- медаль «Армія окупації» — за службу в окупаційних силах після війни;
- медаль «Національна служба в обороні» з бронзовою зіркою;
- стрічка визволення Філіппін — за участь у визволенні країни від японської окупації;
- двічі відзначений Почесною грамотою президента Філіппін — за внесок у звільнення та післявоєнну стабілізацію регіону.
Поза військовою службою, генерал Коллінз був також відданим родині. У 1932 році він одружився з Меріан Маклафлін. Вони прожили разом понад півстоліття, аж до її смерті в 1986 році. Після завершення активного громадського життя генерал мешкав у місті Маклін, штат Вірджинія.
22 січня 1989 року Джеймс Френсіс Коллінз помер у віці 83 років від раку простати в Армійському медичному центрі імені Волтера Ріда — одному з провідних військових шпиталів країни. Його поховали на Арлінгтонському національному кладовищі у штаті Вірджинія — почесному місці спочинку американських військових.
Коллінз був похований поруч зі своєю дружиною Меріан. Після себе генерал залишив дочку — Патрісію Боумен, а також двох онуків. Життя генерала Коллінза — це приклад глибокої відданості своїй країні як на полі бою, так й в мирному служінні людям.