Загальний шпиталь армії США № 1, відомий також як Колумбійський військовий шпиталь, був польовим медичним закладом часів Першої світової війни. Його звів Колумбійський університет на території Колумбійського овалу у районі Норвуд у Бронксі. Про діяльність та роль у воєнній медицині цієї лікарні тих часів — далі на bronx-yes.com
Планування та будівництво
Загальний шпиталь армії США № 1 був незвичним тим, що виник ще до офіційного вступу країни у Першу світову війну. 29 березня 1917 року Колумбійський університет розробив попередній план підтримки медичної оборони Нью-Йорка, який оприлюднили 6 квітня, — у день, коли президент офіційно оголосив про вступ США у війну. Ідею створення шпиталю запропонував доктор Дж. Бентлі Сквайр, керівник урологічного відділення Колумбійського університету.
2 квітня 1917 року опікунська рада університету дала згоду на спорудження військового шпиталю на землі університету у районі Вільямсбрідж (тепер — Норвуд), за умови, що кошти на це вдасться зібрати шляхом пожертв. Фінансування ініціативи почалося з того, що доктор Александр Ламберт, голова Медичного товариства штату, зібрав 175 тисяч доларів за короткий час. Загалом для повноцінної роботи шпиталю потрібно було 425 тисяч доларів — і ці кошти були успішно зібрані через публічні внески. Вже 30 травня перші корпуси були готові до приймання пацієнтів.
Шпиталь звели на території, де раніше був спортивний майданчик Колумбійського університету — так званий Колумбійський овал. Цей майданчик відомий як місце фінішу першого марафону США 1896 року, який виграв Джон Макдермотт — майбутній переможець першого Бостонського марафону.
У серпні шпиталь офіційно перейменували на «Загальний шпиталь армії США № 1», а 3 жовтня його урочисто передали під юрисдикцію армії на церемонії за участі президента Колумбійського університету Ніколаса Мюррея Батлера.
Цей шпиталь мав приймати важко поранених, які потребували тривалого лікування, адже в польових умовах таких пацієнтів утримувати було неможливо. Також він мав стати зразковою навчальною базою для підготовки медичних працівників Червоного Хреста, які готувалися до відрядження в Європу, та місцем лікування жертв великих катастроф — як-от вибуху на збройовому заводі в Еддістоні.
Організацією навчального процесу займалися професорка Мері А. Наттінг з Педагогічного коледжу та міс А. К. Максвелл, очільниця служби медсестер Пресвітеріанської лікарні. До першого набору запросили студентів із Корнельського медичного коледжу, Нью-Йоркського університету та Медичного коледжу лікарні Бельвю.
Керівництво шпиталем здійснював виконавчий комітет, до якого увійшли провідні лікарі Нью-Йорка, а також фінансові адміністратори Колумбійського університету.
Головна лікарня
Основні будівлі шпиталю розташовувались на підвищеній місцевості й займали територію близько 10 акрів. Спершу споруди були зведені на кошти приватних донорів та складалися з легко розбірних секцій, які за потреби можна було перенести в інше місце. Перший комплекс містив 26 одноповерхових палат, кухню, їдальню та ще вісім допоміжних будівель — загальна місткість шпиталю становила 500 ліжок.
У зв’язку з нагальною потребою у розширенні шпитальної мережі в США, було вирішено подвоїти потужність лікарні до 1000 ліжок. Оскільки для цього потрібно було більше землі, розглянули варіант використання частини сусіднього кладовища Вудлон. Проте адміністрація кладовища відмовила в наданні ділянки, пояснивши це обмеженнями свого статуту. Попри це, оскільки ситуація вимагала негайного розвʼязання, шпиталь почав будувати нові тимчасові корпуси на власній території, не чекаючи офіційних дозволів.
У березні 1918 року Військове міністерство розпочало зведення 18 одноповерхових палат та одноповерхової казарми для медичного персоналу, а також нової потужної системи парового опалення. Пізніше звели ще два двоповерхові бараки з порожнистої черепиці.
Загалом шпиталь складався з 43 одноповерхових палат із дерев’яним каркасом, однієї двоповерхової казарми, двох двоповерхових потинькованих бараків, ще двох одноповерхових казарм, 20 службових будівель (операційна, приймальня, кухня, їдальня, пральня, склади, пошта тощо), бетонної котельні та двох адміністративних двоповерхових споруд — одна слугувала штабом, інша — офіцерським клубом.
Частина будівель була зібрана з мобільних каркасних конструкцій: це зокрема палати №13–25 та №31–41, адміністративні приміщення, медичний блок, житло для офіцерів, фінансово-господарські служби, дві казарми для солдатів та їдальні. Об’єкти, як-от склади, пральня, кухня, операційна та гараж, мали сталевий каркас. Інші споруди — палати №26–30 та №42–54, казарми, офіс кадрів і вся система парового опалення — були зведені безпосередньо Військовим міністерством.
Приватний павільйон Монтефіоре
Будинок Монтефіоре у Нью-Йорку зробив щедрий внесок у воєнні зусилля, запропонувавши уряду безоплатне користування своїм приватним павільйоном для лікування військових офіцерів. Військове міністерство офіційно взяло будівлю в оренду з 1 вересня 1918 року, сплачуючи символічну плату — лише один долар на місяць. Цей павільйон був розташований безпосередньо навпроти головного корпусу шпиталю й вирізнявся комфортом та зручністю. П’ятиярусна цегляна будівля могла вмістити до 110 пацієнтів у просторих одно- або двокімнатних номерах із ванними.
Кожен поверх був обладнаний сучасною мінікухнею з газовою плитою, холодильником та кухонним ліфтом, що забезпечувало комфортне повсякденне життя. На першому поверсі облаштували велику їдальню, повноцінну кухню й просторий вестибюль — місце, де офіцери, що одужують, могли спілкуватися, приймати гостей або брати участь у культурних заходах. У підвалі розміщувалися лабораторія, відділення трудової терапії, складські приміщення й одне з найсучасніших на той час гідротерапевтичних відділень, оснащене дорогим обладнанням.
Завдяки своїм умовам та технічному оснащенню Будинок Монтефіоре став ключовою частиною шпитального комплексу, де було надано допомогу сотням офіцерів. Його роль виходила за межі простої медичної установи — він був своєрідним санаторієм, що поєднував лікування, реабілітацію та психологічну підтримку для військовослужбовців у складний період їхнього життя.
Будинок Месії
Будинок Месії, розташований на південно-західній розі вулиць Юніверсіті та Тремонт-авеню, слугував шпитальною палатою №55. Як й Будинок Монтефіоре, він був переданий уряду Католицькою військовою радою за символічну плату — 1 долар на місяць. Ця чотириповерхова будівля з цегли та граніту могла вмістити до 200 пацієнтів. Її переобладнали, щоб зробити придатною для медичного використання: у приміщеннях облаштували мінікухні, їдальню, кімнати для дозвілля, зали для відвідувачів тощо.
Будинок використовувався як психіатричне відділення шпиталю, спеціально пристосоване для лікування пацієнтів із нервово-психічними розладами, зокрема тих, хто повернувся з фронту. Він офіційно відкрився 22 листопада 1918 року й надалі прийняв близько трьох тисяч нейропсихіатричних пацієнтів, евакуйованих із лав Американських експедиційних сил.
Поряд з основною будівлею розташовувався так званий табірний маєток, також наданий Католицькою військовою радою. Там стояли два будинки, які використовувалися як житло для медсестер та санітарів. За безпекою й порядком у Будинку Месії стежили спеціально призначені чергові з-поміж чоловіків.
Ще далі, за 18 миль, у Блумінгдейлі (Вайт-Плейнс), було зарезервовано 50 ліжок для пацієнтів із тяжкими психічними розладами. Окрему резиденцію в Рівердейлі-на-Гудзоні надали для догляду за медсестрами, які проходили відновлення.
Закриття лікарні
Загальний шпиталь армії США № 1 мав спеціальне обладнання для лікування широкого спектра складних випадків: від наркотичної залежності та епілепсії до психічних розладів, затримки розвитку, травм спинного й головного мозку, а також ортопедичних та неврологічних ушкоджень. Проте заклад мав й суттєвий конструктивний недолік: тимчасові корпуси, спочатку зведені для Колумбійського військового госпіталю, обігрівалися пічками, що створювало небезпеку пожеж, а сама конструкція більшості будівель була надто слабкою для впровадження системи парового опалення.
Шпиталь припинив роботу 15 жовтня 1919 року. Після завершення Першої світової війни 54 будівлі, що складали комплекс на території Колумбійського овалу, були демонтовані. Пацієнтів, які після закриття лікарні потребували подальшого лікування, передали під опіку Медичного центру Монтефіоре. У жовтні 1922 року університет виставив ділянку площею 19 акрів на аукціон, поділивши її на 225 окремих лотів, які загалом принесли 351 950 доларів (еквівалент приблизно 6,6 мільйона доларів у 2024 році).
Одна з новостворених вулиць на цій території отримала назву «Кінгз-коледж-плейс» — на згадку про першу назву Колумбійського університету.